Опубліковано український варіант експерименту в стилі А.Сокала

Коли вперше прочитала про відомий жарт Сокала, подумалось, що було б непогано провести подібний експеримент серед українських видань. Однак тривалий час це було абстрактною ідеєю, до реалізації якої не доходили руки. Але навесні збіглось кілька обставин.

Насамперед, виникло побоювання, що після зміни влади імітатори науки лобіюватимуть послаблення жорстких вимог до фахових видань, прийнятих на початку 2018-го. До цього додалось все сильніше відчуття морального дискомфорту, пов’язаного з роботою у редколегії не дуже якісного альманаху. Хоча це не хижацький журнал, але іноді, після дискусії щодо допуску до друку тієї чи іншої статті, сумно згадувалось фейєрабендівське “anything goes”. А коли закінчився п’ятирічний термін, на який було надано фаховий статус, головний редактор вже ладен був визнати, що випуск журналу ліпше припинити, і навіть заявив про це на університетських зборах редколегій, однак на рівні університетського начальства це не схвалили, журнал вирішили не закривати, а перевели в “заморожений” стан, щоб не подавати прикладу іншим журналам, яких у виші понад десяток. В повітрі витало сподівання, що може вдасться знайти якусь лазівку, щоб провести журнал в категорію “Б”, або зрештою, що вимоги послаблять і можна буде видавати далі. Питання ж якості публікацій явно не належало до пріоритетних, і навіть коли виявилось, що в перших трьох номерах є статті з плагіатом, зрештою, вирішили ці статті не відкликати. Найгірше, що в редколегії не якісь шахраї, які свідомо заробляють на публікаціях, а люди, які начебто й хотіли б зробити якісне видання, але настільки застрягли у пострадянських уявленнях, що навіть не розуміють, наскільки ж вони не дотягують до норм цивілізованого світу.

Тож дедалі посилювалось відчуття, що зараз експеримент у дусі Сокала був би особливо актуальним. Спершу думала згенерувати нісенітну статтю за допомогою комп’ютерної програми, але оскільки не знайшла нічого придатного, довелось генерувати вручну. Рідко коли вдавалось за день створити більше одного абзацу, текст йшов важко, постійно доводилось себе осмикувати, що я ж пишу нісенітниці, а не осмислену статтю. Розсилка теж виявилась не такою простою, як я наївно вважала – різні стилі оформлення літератури, різна довжина анотацій, відмінності у структурі статті, хоча незначні, але теж потребують уваги – все це зайняло понад місяць. По ходу вирішила також розширити експеримент, зробивши зі статті тези і надіславши в ряд сміттєвих конференцій, а також в міжнародний журнал. Постійно доводилось стежити, щоб щось не переплутати, особливо враховуючи те, що спершу як місце роботи авторки був вказаний  вигаданий Крижопільський університет, а потім, щоб не викликати підозр, що платіж надходить з Києва, місце роботи було змінено на теж вигаданий Міжнародний інститут інноваційного розвитку, який розташувала на Кирилівській 103, сподіваючись, що фольклор не встигає за декомунізацією. В одному журналі таки помилилась, вказавши в авторській довідці одне місце роботи, а в самій статті інше.

Та найбільша проблема була пов’язана з неоднаковим темпом роботи редколегій. Першою опублікувала “Гілея”, відчувається, що друк статей без рецензування там поставлений на конвеєр. В декотрих журналах, куди подала статтю через Open Journal Systems, вона ще й досі чекає рецензування. Але виникла обставина, яка змусила відмовитись від чекання результатів: коли журнал, надісланий на фіктивну адресу, повернувся в одну з редколегій, і мене попросили уточнити адресу, зрозуміла, що слід завершувати експеримент, щоб не викликати підозр. І от нарешті результати експерименту опубліковано. Не знаю, як відреагують редакції журналів, задіяних в експерименті, а також філософська спільнота загалом, але жереб кинуто.